Олександр Миколайович Смолін
Прославлений слідопит, гроза порушників. Він був улюбленцем західного кордону. Про нього писали книги, знімали фільми. Письменник Олександр Авдєєнко, який знав Олександра Миколайовича Смоліна, написав за мотивами його бойової біографії повісті «Над Тисою», «Гірська весна», «Дунайські ночі», де Смолін діє під прізвищем Смолярчук.
Олександр Миколайович Смолін народився 26 лютого 1924 року в селі Великому Болдине Горьковської області.
Влітку 1942 року він був призваний в армію. Після проходження курсу молодого бійця спрямований в 300-й стрілецький полк НКВД, який близько місяця обороняв Вороніж. Потім полк був розформований, і А. Смоліна направили в 90-й прикордонний полк.
Взимку 1943 року О. Смолін пройшов збори снайперів. На першому стажуванні в одному з районів Степового фронту за день снайперського полювання знищив шість гітлерівців.
Після повернення зі стажування на заставу навесні 1943 року А. Смоліну передали собаку по кличці Ірак, інструктор якої отримав поранення. Він поступово приручив Ірака і з тих пір більше 30 років служби не розлучався з собаками.
В кінці літа 1944 року почалася його служба з охорони кордону.
У 1946 році А. Смолін залишився на надстрокову. Не було випадку, щоб він упустив порушника кордону. За час служби прапорщик А. Смолін знищив понад десяти бандитів. Затримав 169 порушників кордону. Подвиги слідопита були відзначені 17 урядовими нагородами. Серед них ордена Леніна, Червоної Зірки, дві медалі «За бойові заслуги», дві медалі «За відзнаку в охороні державного кордону СРСР» та інші.
Олександр Миколайович Смолін пішов з життя на бойовому посту, перевіряючи одну з застав, – підвело серце.
Слідова смуга
Смолін Олександр Миколайович
трохи біографії
Народився я в чудових пушкінських місцях – в селі Велике Болдіно Горьківської області. З дитинства любив ліс, полювання. Напевно, ця любов до природи, придбана змалку спостережливість і допомогли мені в моєму слідопитському ремеслі.
У сім’ї було четверо хлопців, я – старший. В літі 1942 року, в самий розпал війни, мені, вісімнадцятирічному хлопцеві, прийшла повістка з військкомату. У ті часи з побоюванням ставилися до всіх «казенних» паперів. Заголосила і моя мати, коли їй вручили папір з печаткою:
– Дорогенький ти мій, дитино рідна … Як же ти такий слабенький будеш там, на війні. Будь проклятий цей ірод косий Гітлер …
А «дорогенький» стояв, намагаючись зберегти холоднокровність, і читав повістку, де говорилося, що потрібно з’явитися на призовний пункт. Мати при собі ложку, чашку. Чомусь особливо врізалася в пам’ять ця «ложка і чашка».
Потрапив я в 300-й стрілецький полк НКВД. Там вперше одягнув форму, глянув на себе строгими очима. Але змінити одяг – не означає стати солдатом. Треба було опанувати ази військової науки, пройти курс молодого бійця.
Ми вивчали пристрій зброї, зубрили статути, гартувалися фізично і намагалися беззаперечно виконувати розпорядок дня.
Кожен з нас прагнув оволодіти військовими знаннями якомога швидше: йшла війна, і ми всі рвалися на фронт.
Я навчився повзати по-пластунськи, обкопуватися, стріляти. Всього, чого навчився, не перелічити. Незабаром прибув я в свій 300-й полк – солдатом. Нехай ще не був обстріляним, але вже справжнім солдатом.
У той час полк обороняв Вороніж. Близько місяця ми захищали це старовинне російське місто від ворога, потім полк розформували, і я потрапив в 90-й прикордонний – по охороні тилів діючої армії.
Основним нашим завданням була боротьба з диверсантами, шпигунами. Пам’ятаю, нам доводилося розшукувати диверсантів, переодягнених у форму червоноармійців, Знайти їх у величезній масі народу було нелегко.
Одного разу стояли ми з бійцем Осадчуком біля шлагбаума, перевіряли документи. Дивлюся – йде поранений з перев’язаною рукою.
– Ваші документи?
– Нема документів, втратив, йду ось після поранення в медсанбат.
Бачу, підозріло поводиться «поранений», очі блукають, на обличчі – переляк. Ми його затримали і доставили на заставу.
З’ясувалося, що ніякого поранення у нього немає. Цей диверсант був скинутий з літака на нашу територію разом з вісьмома такими ж «пораненими». Через деякий час він заговорив охоче, навіть вказав місце приземлення і напрямок руху їх групи. Начальник застави вжив необхідних заходів, і всі вороги незабаром були затримані.
У 1943 році, коли наша армія продовжувала зимовий наступ, я був направлений на збори снайперів. Ось де я зрозумів, що влучний стрілець – господар бою!
Виїхали ми на стажування в один з районів Степового фронту.
Вийшов я в першу свою снайперську засідку. Темінь, світанок ледве видніється. Проповз із товаришем заміновану балку, підбитий ворожий танк, замаскувалися у смужці «нічийної» землі, стали вести спостереження за противником.
Лежу, не ворушусь. Нелегко пролежати цілісінький день, не рухаючись, не виказуючи себе, полюючи за фашистами! Затікають ноги, руки, все тіло коле, немов голками, а ти знай терпи.
Холодно, вітер завиває, ні-ні та злетить ракета. З німецької сторони лунають зрідка команди, дзвін металу. І знову тиша. Скільки тут ще лежати? Час тягнеться млосно.
Але ось над лісом закурився бузковий серпанок, розвиднялося. У німецьких окопах ніби все вимерло. «Невже так і піду ні з чим?». І тільки так подумав, дивлюся – йде фашист. Зловив його на мушку.
Постріл був влучним …
Лежу знову. Чекаю. Годині о дванадцятій офіцер з’явився, погони на сонці блищать, весь ременями перетягнутий, жестикулює. Поруч три солдата.
Незважаючи на попередження командира «Не захоплюйтеся!» – вистрілив. Офіцер впав, інші розбіглися.
І тут фашисти відкрили по нашій обороні артилерійсько-мінометний вогонь, але позицій наших їм все-таки не вдалося засікти. За два дні снайперської полювання я вбив шість гітлерівців. Рахунок був відкритий.
Наші війська продовжували тіснити ворога. Степовий фронт перейшов у наступ і звільнив Вороніж. Коли я повернувся на заставу, – а в той час це був або бліндаж, або сільська хата, – інструктор служби собак отримав поранення. Його відправили в шпиталь, а собаку яку, Іраком звали, залишили. Вона нікого не підпускала до себе. Мені треба було приручити її і нести з нею службу.
Це була довга, кропітка і наполеглива робота. Мабуть, труднощі полягали в мені: собака пройшла курс загального дресирування, несла сторожову службу. Я ж не мав жодного уявлення про собаківництво.
Став я потроху приручати Ірака. Спочатку пес не підпускав мене – дуже сумував за старим своїм господарем. Бувало, принесу йому їжу – він не підходить до миски, а я часто навіть від свого пайка відривав, щоб розташувати його якось до себе.
Врешті-решт мені вдалося встановити з Іраком хороший контакт.
Пригадується наше перше з ним бойове хрещення.
Відділення червоноармійців, в яке входили і ми з Іраком, конвоювали з передової 400 полонених. Зупинилися на нічліг. Чоловік п’ятнадцять полонених на чолі з генералом непомітно від усіх стали пробиратися до лісу, а темно, нічого не видно. Хтось із прикордонників помітив групу що віддалялась і крикнув: «Давай сюди собаку! Тікають, гади! ».
Я пустив Ірака по сліду і метрів через п’ятсот наряд наздогнав втікачів.
З тих пір я більше тридцяти років не розлучаюся зі службовими собаками.
Ця робота стала справою всього мого життя.
Я не уявляю прикордонну службу без розумної, витриманої, добре навченої собаки. Вона своєчасно сповістить про наближення порушника, десятки кілометрів пробіжить по невидимим запахових слідах, безстрашно вступить в боротьбу за першим сигналом інструктора, виручить в сутичці з ворогом.